Я переконана: будь-який крок влади, тим більше — у напрямку авторитаризації (а кейс із скандальним законопроєктом 12414 саме про це, оскільки позбавляє політичної суб’єктності НАБУ і САП через процесуальне підпорядкування Генеральному прокурору, політично залежному від Президента та підконтрольної йому Верховної Ради), в умовах повномасштабної війни має підпорядковуватись чіткій логіці. В ідеалі — логіці, підкріпленій математичним моделюванням. Передусім це має бути логіка збереження держави, а вже потім — збереження політичного впливу. Відповідно, будь-яке рішення влади має враховувати повний спектр факторів, які впливають на його імплементацію.
Про що, на мою думку, забули при ухваленні законопроєкту №12414? Шукаючи відповідь, не будемо “зловживати” терміном “боротьба з корупцією”, вплив якої на суспільно-політичні процеси в Україні, за словами прем’єр-міністерки, “часто перебільшується”. Йтиметься про справедливість — ширше й глибше поняття, яке включає в себе очікування громадян жити в країні, де влада менш цинічна і менш корумпована.
Наше суспільство живе з травматичним запитом на справедливість. І його задоволення потребує не лише формального “повернення до Конституції” (саме так пояснили причини ухвалення скандального законопроєкту, що обмежує процесуальну самостійність НАБУ та САП керівник СБУ та Генеральний прокурор), а передусім — результативної боротьби з топкорупцією.
Реклама:
Незалежно від того, кому підпорядковується антикорупційна вертикаль у державі, яка балансує на межі автократії, в якій 57% громадян говорять про дискомфорт через соціальну несправедливість, боротися з корупцією доведеться. І не лише з моральних міркувань — це стало умовою збереження не тільки державності, а й виживання самої влади.
Чому питання локалізації елітної корупції таке принципове? Тому що системне незадоволення потреби у справедливості веде до делегітимації інституцій (як зазначають Лінц, Фукуяма, Пшеворський, Зіблатт, Левітські) — спочатку у свідомості суспільства, а потім і в їх фактичному функціонуванні. В умовах війни така втрата легітимності особливо небезпечна: держава як форма політичного співжиття тримається не лише на території та армії, а й на довірі до інституцій. Її втрата — прямий шлях до внутрішнього розпаду, навіть за зовнішньої стійкості.
Втім припустимо, що правляча політична еліта дійшла згоди, що концентрація та централізація влади — це спосіб уникнути розпаду та пришвидшити реалізацію політик, спрямованих на скорочення соціальної нерівності та корупції. В такому разі закономірно постає питання: чи спроможна Генеральна прокуратура, якій було 22 липня підпорядковано антикорупційну вертикаль, в її нинішньому вигляді бути рушієм таких змін? Це вже питання до фахівців з інституційного дизайну органів правосуддя та їх взаємин із інституціями, покликаними обмежувати топкорупцію. Від себе зауважу лише ключові моменти:
- Генеральний прокурор в Україні — політично незахищена, а отже, залежна фігура. Це суттєво ускладнює боротьбу з топкорупцією. Так, під час розгортання скандалу щодо обмеження суб’єктності інституцій антикорупційної вертикалі Генеральний прокурор Кравченко сказав, що про розширення власної компетенції він дізнався із ЗМІ. Незалежно від такого, правда це чи ні, така публічна заява — ознака інституційної слабкості. Мова про заходи (наприклад, ухвалення закону відкладеної на повоєнний час дії), які б збільшили політичну незалежність керівника прокуратури через проведення відкритих конкурсів на цю посаду, навіть не ведеться. Ну і просто вже зовсім тихенько скажу, що у переважній більшості напівпрезидентських республік ЄС прокуратора — інституція із значною самоврядною складовою, що перебуває під контролем уряду та парламенту;
- реформа прокуратури фактично зупинена. Чи зможе чинний Генпрокурор Руслан Кравченко реалізувати бодай частину необхідних змін — питання відкрите.
І ще. Однією з головних ознак інституційної спроможності є рівень довіри суспільства. Довіра — не абстрактна категорія, а суспільне відображення ефективності, професійності й результативності органу влади. А тут показники — відверто слабкі. І для НАБУ, і для Генпрокуратури рівень недовіри залишається високим і складає майже 70%. У цьому контексті — дваважливі висновки.
Перший. Хронічне ігнорування владою принципу контрактуалізму — здатності держави домовлятись зі своїми громадянами — створює ще одну загрозу самому її існуванню. Вихід — не в авторитаризмі (в ньому ще менше діалогового простору, ніж зараз), а в подоланні дефектного розподілу влади, який породжує неефективні й несуб’єктні інституції. Неможливість реалізовувати політики для подолання соціальної несправедливості — прямий наслідок їхньої інституційної слабкості. У такій ситуації підпорядкування неідеальних, але “нових” антикорупційних органів (НАБУ, САП, БЕБ) “старим”, екстрактивним і, на жаль, слабо реформованим структурам (ГПУ) — нераціональне рішення, що лише поглиблює дисфункцію.
Другий. Підтримка українцями “новостворених” антикорупційних органів — це радше вияв довіри до їх потенційної суб’єктності, ніж оцінка реальних результатів їхньої роботи. Такий аванс може бути швидко втрачений, якщо ці інституції не продемонструють здатності забезпечувати верховенство права й ефективно протидіяти корупції.
Наталія Кононенко, провідний науковий співробітник, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
